Історична довідка
Красивий і мальовничий край Поліський . Розкинулась на просторах Полісся Соколівська сільська рада до якої увійшло сім мальовничих сіл з своєю історією.
Соколів. Ось тут, серед чудової природи, обабіч Старого шляху, на берегах річки Тні розкинулось село Соколів. Перша писемна згадка про Соколів як село згадується в старовинних актах в 1748 році.
В 1765 році за розпорядженням короля Станіслава Августа поселенню Соколів було надано звання «містечко». З тих пір і побутує звання «містечко» в пам’яті народній.
В Соколові була пошта із заїжджим двором, гуральня на два котли, корчма і два млини. Знаменним для Соколова є те, що через село в 1846 році двічі проїздив український поет–демократ Тарас Григорович Шевченко.
Церква у Соколові побудована в 1883 році виключно на кошти прихожан. Коли її освячували, то присвоїли ім’я святого Михаїла.
До Соколівської церкви були приписані села – Очеретянка, Генрихівка, Тетірка, Лагульськ, Янушівка.
Населення села за національним складом було баготонаціональним. Так, станом на 1925 рік в Соколові та його колоніях проживало 1750 чоловік. Серед них: німців – 584, євреїв – 506, українців – 490, чехів – 131, росіян – 28, поляків – 11.
В роки Великої Вітчизняної війни Соколів був в епіцентрі боїв 5-ї армії генерала Потапова. Братська могила, в якій поховані 238 воїнів, береже їх пам’ять. 81 житель Соколова не повернулись з фронтів війни до рідних домівок.
Історія Соколова не закінчується, вона продовжується.
Андріївка. Село носить таку назву з 1946 року. До цього часу воно звалося Генрихівка. Розташоване село на рівному березі річки Tня, притоки Случі, 28 кілометрів від за районного центру та за 15 кілометрів в залізничної станції Курне. Засноване село в кінці XVIII століття.
Входило до складу Соколівського маєтку Графів Іллінських. Спочатку було назване іменем одного з синів Августа Іллінського - Генріха, якому воно згодом дісталось у спадок. Однокласне cільське училище відкрито в 1910 році. Кількість населення в 1906 році становила 502 жителі, 89 дворів, 1911 році - 684 жителі і 131 двір, а в 1923 році - 970 жителів і 212 дворів.
На території Андріївки розміщувалась центральна садиба колгоспу «Колективіст», за яким було закріплено 2637 гектарів сільськогосподарських угідь, з них 1862 гектари орної землі. В селі діяв гончарний цех, що виробляв глиняний посуд.
В роки Великої Вітчизняної війни на фронт пішло 98 жителів села, 38 з них загинули. За допомогу народним месникам гітлерівці закатували 6 чоловік.
За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі проти фашистів, 75 чоловік нагороджені орденами і медалями.
На південній околиці села, на кладовищі, знаходиться братська могила радянських воїнів, в якій поховані 1805 бійців легендарної 5-ї армії, якою командував М.I.Потапов.
На південь від села біля траси, на місці кровопролитних боїв з 10 по 17 липня 1941 року, в 1976 році насипано п'ятиметровий курган, на якому встановлено залізобетонний монумент у вигляді римської цифри п'ять, а перед ним скульптурна група двох воїнів з написом - присвятою.
Рудокопи. Рудокопи - невеличке село. Розкинулося воно серед чудової поліської природи, обабіч Старого шляху, який був свідком багатьох бурхливих історичних подій. По Старому шляху, який пролягав через Рудокопи, проїзджав великий український поет Тарас Григорович Шевченко.
Назва села піша від роду занять перших жителів - видобування руди. Рудні копальні належали графині Ядвізі Стецькій. 3 видобування руди Стецька мала надзвичайно великі прибутки, а люди, які працювали рудокопами, ледве животіли.
Оскільки село оточували непрохідні ліси, в яких росли столітні дуби, крислаті клени, стрункі берези, то вони були одними із джерел існування жителів села. В Рудокопах було підприємство по виробництву поташу. Поташ - сировина для заводів, які виробляли скло.
Графиня Стецька маєток в Рудокопах продала торгівцю і спекулянту Кушеру, який перепродав його німцям-колоністам. В Рудокопах була створена заможна німецька колонія, в якій панував надзвичайний порядок. Про свої садиби німці надзвичайно турбувалися, добротні сади, водойми, господарські будівлі і саме господарство було доглянутим.
Але господарювання німців-колоністів припинилося, коли вони були переселені в степи Казахстану. А завершенням колективізації у Рудокопах створено три колгоспи.
Під час Великої Вітчизняної війни біля села точилися жорстокі бої воїнів 5-ї армії генерала М.І.Потапова з окупантами. Але фашисти захопили село, проте люди не скорилися, допомагали партизанам. Так молодого юнака Дмитра Талька призначили збирати продукти для німецької армії, і він їх переправляв партизанам, озвіріли фашисти розстріляли патріота.
B Рудокопах у 1925 році проживало 288 чоловік і було 42 двори.
Улашанівка. Улашанівка – село. Поблизу села була однойменна колонія, яка станом на 1.10. 1941 року не значилася. 3 1923 року діяла в селі сільська рада, а з 11.08.1954 року село було віднесене до Андріївської сільської ради. В 1930 році Улашанівка відносилася до діючого тоді Соколівського району.
Праворуч тракту Київ-Новоград-Волинський в с. Улашанівці в 40-х роках 19-го століття побудована поштова станція. Будівля зведена відповідно до типового проекту «Будинків 1-го та 11-го розрядів з гостинницями» для казенних поштових станцій.
Поштова станція в Улашанівці побудована з цегли, стрілчатими вікнами. На станції були кімнати для путівників, службове приміщення, квартира для наглядача.
Активно діяла в селі чорносотенна організація «Союз руського народу», створена в 1906 році царським урядом для посилення ідеологічного впливу на маси, придушення революційного руху.
У південній частині сільського кладовища знаходиться братська могила радянських воїнів. Тут поховано 134 воїни підрозділів 5-ї армії командарма M.I.Потапова, які загинули 10-14 липня 1941 року в оборонних боях з німецько- фашистськими загарбниками.
Теньківка. Теньківка - село, розташоване на берегах річки Теньки, притоки Tні. Засноване село в 19 столітті. В 1973 році в селі було 235 дворів та проживало 629 чоловік.
На території Теньківки містилась центральна садиба колгоспу «Пам'ять Леніна».
Оброблялось 1417 гектарів землі, в тому числі 1013 гектарів орної. В господарстві вирощували льон, картоплю, розвинене було м'ясо-молочне тваринництво.
В селі з початку його заснування проживала громада старообрядців. На початку 20 століття в селі існувала церква, яка отримала статус одновipської.
Під час Великої Вітчизняної війни 70 жителів Теньківки були активними учасниками партизанського руху. У травні 1943 року поблизу села відбувся бій між партизанами і каральним загоном гітлерівців. За зв'язок з партизанами фашисти розстріляли 28 чоловік і повністю спалили село. 3 427 дворів уціліли лише 8. На місці квітучого села залишилися лише згарища, стирчали димарі.
Та вже через 20 років відродилось село.
На фронтах війни захищали Батьківщину 137 жителів села, з них 53 загинули, 118 відзначені урядовими нагородами.
Зелена Діброва. Назва села, його історія сягає в сиву давнину. Початкова назва населеного пункту Яблоне. За переказами назва виникла від великої дикої яблуні, що росла в центрі села. Коли жителі навколишніx поселень йшли на роботу, то говорили, що йдуть викурювати вугілля до яблуні. Так, наче, виникла назва села Яблоне.
Поблизу села Яблоне було дуже багато болотних руд, з яких виплавлялося залізо, яке було необхідне для виготовлення знарядь праці. Такі підприємства знарядь праці називалися рудні, від яких залишилися лише назви: Пічки, Стара Рудня, Рудня Дубова.
У реєстрі за 1798 рік значиться, що найбільшими власниками рудень і навколишніх земель y Новоград-Волинському повіті були граф Iлінський та пaн Яблонський. Можливо і назва села Яблоне пішла від земель пана Яблонського, а може від тієї вище згаданої яблуні.
У часи фашистської окупації Яблоне називали партизанським краєм.
Визволили село від німецького поневолення в кінці грудня 1943 року танкісти четвертого Кантемирівського танкового корпусу під командуванням генерал-майора П.П.Полубоярова у взаємодії з воїнами 322 стрілецької дивізії під командуванням полковника Лащенка. Наявність навколо села лісів, зелених гаїв, дібров дали селу нову топонімічну назву-Зелена Діброва.
Стара Рудня. Стара Рудня- мальовниче село. За час своєї історії село відносилося до Пулинського, Соколівського та Ємільчинського районів.
В ході обробітку землі люди знаходили грудки залізної руди і почали видобувати та виплавляти залізо. Ще й нині в Старій Рудні, біля річки великі купи шлаку і буває, що знаходять злитки заліза у формі величезної сковорди товщиною з п'ять пальців.
Тут в давнину проживало багато майстрових людей-ковалів, які виплавляли залізо i робили різні знаряддя праці для ведення сільського господарства. Добрими господарями-спеціалістами були переселенці-німці та поляки. Переселенці-колоністи робили вози, сани, зводили вітряки, млини. I забуяло життя в глухому краї. Переселенці поселялися між двома річками - Tнею і Тенькою.
